РОЗДІЛ 2
МІКРОТОПОНІМИ ЛУЦЬКОГО РАЙОНУ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ, МОТИВОВАНІ ТЕРМІНАМИ НА ПОЗНАЧЕННЯ
ГОСПОДАРСЬКИХ ТА КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

2.1. Мікротопоніми, що стосуються розвитку землеробства і тваринництва
Мікротопоніми цієї групи становлять 30 % від загальної кількості назв цього типу. Оскільки основним заняттям жителів Волині було сільське господарство, то переважають відповідні відапелятивні оніми. Вони свідчать про особливості освоєння земель, їх обробіток.
Землеробство – одна з найдавніших форм господарської діяльності. Спочатку людина використовувала дикі поля для вирощування культур, згодом почала розширювати орні площі за рахунок лісів. Так розвинулася вирубно-вогнева форма землеробства. Вона полягала у випалюванні та викорчовуванні лісів з метою перетворення території в орні ґрунти. Деякі назви утворено від дієслів сікти, рубати, палити, корчувати та ін. Наприклад: п. Вугле́нок (Гірка Полонка), ч.с. Корчуно́к (Воротнів, Лаврів), сін. Пеньки́ (Садів), ч.с. Підпужа́рниця (Забороль), ч.с. Пожа́рище (Забороль), ч.с. Пожа́рниця (Забороль, Садів).
Найбільше власних назв на означення місця, де вирубано ліси, утворено від лексеми сікти. Так, зокрема, постав апелятив пасіка зі значенням «відведена на зруб ділянка лісу» [2, с. 891], «місце, на якому вирубано ліс для землевикористання» [19, с. 81]. Територію очищали від дерев та чагарників, а випалена ділянка отримувала назву пасіка; на ній згодом сіяли зерно. Апелятив представлено в таких мікротопонімах: ур. Па́сіка (Рокині), ч.с. Па́сіка (Лище, Романів), сад Па́сіка (Хорохорин), ліс Пасіка (Новокотів), п. Па́сіка (Лище, Чаруків).
Подібну семантику має і термін просіка, який реалізований у назві лісу Про́сіка (Підгайці).
Тісно пов’язаний із розвитком землеробства термін нива, що позначає «ділянку або смугу землі, на якій ростуть хлібні культури або яка призначена для їх вирощування; поле» [2, с. 785]. На досліджуваній території апелятив нива реалізовано в таких мікротопонімних назвах: ч.с. Ни́ви (Садів), ч.с. Нивки́ (Воротнів), ліс Нивки́ (Лище).
Зі значенням «ділянка землі при садибі, здебільшого для вирощування овочів» існує термін горо́д [2, с. 255]. Він представлений лише однією похідною назвою – кл. Загоро́ддє (Княгининок).
Поряд із вирубуванням лісів було поширеним і протилежне явище – створення в потрібних місцях насаджень (посадок, лісосмуг, садків тощо). Ці факти знайшли своє відображення в однойменних мікротопонімах.
Посадка – «посаджені де-небудь дерева, кущі; ділянка, на якій посаджено дерева» [2, с. 1075]. Від цього терміна утворено такі власні назви: ліс Поса́дка (Богушівка, Гірка Полонка, Коршів, Несвіч, Рованці, Рокині, Чаруків).
Найбільшу продуктивність виявляє лексема сад, яка побутує зі значенням «спеціально відведена значна площа землі, на якій вирощують плодові дерева, кущі тощо» [2, с. 1283]. На основі згаданого терміна утворено такі власні назви: п. Ру́баний Сад (Милуші), ч.с. Сад (Романів), ур. Сад (Рокині), сад Сад (Горзвин, Смолигів), ч.с. Садки́ (Чаруків), оз. Садо́ве (Рокині), ч.с. Садо́к (Чаруків), п. Садо́к (Буяни), ліс Садо́чок (Оздів).
Самим насадженням передував процес створення спеціальних розсадників. На території Луцького району зберігся мікротопонім, в основі якого зафіксований апелятив зі значенням «ділянка, де вирощують саджанці деревних і кущових рослин; розсадник» [2, с. 1623]: ч.с. Шкі́лка (Забороль).
Ще одним із давніх видів господарської діяльності на Волині було тваринництво. Географічне положення, ландшафт, природні пасовища, вигони – усе це неабияк сприяло його розвитку. Це і підтверджує мікротопонімікон, у складі якого домінують похідні від апелятивів вигін, пасовище.
Апелятив вигін означає «простор вільну ділянку біля села або в селі, куди виганяють пастися худобу, птицю» [2, с. 130]. Цей корінь простежено в таких мікротопонімах: пас. Ви́гін (Коршів, Рокині), п. Ви́гін (Буяни, Озеряни, Чаруків), ч.с. Ви́гін (Романів, Великий Омеляник, Гірка Полонка), ур. Ви́гін (Воротнів), ч.с. Ви́гнанка (Хорохорин), ч.с. Прогі́н (Ратнів, Смолигів).
Значне поширення мають назви, похідні від лексем на означення місць для випасання худоби. З такою семантикою на території Луцького району зафіксовано такі оніми: пас. Ви́пас (Буяни), ч.м. Ви́паски (Луцьк), п. На Пасови́ську (Чаруків), п. Пасови́сько (Рованці), ч.с. Пасови́ще (Сирники), луг Пасови́ще (Несвіч), бол. Пастове́нь (Романів), бол. Па́сьбище (Гірка Полонка), ур. Па́ша (Великий Омеляник, Луцьк, Рованці, Рокині).
Розведення худоби передбачало і заготівлю кормів на зимовий період. Для цих потреб існували спеціально відведені «місця для косіння трави на сіно» – сіножа́ті [2, c. 1324]. Ця назва знайшла своє відображення у таких мікротопонімах: сін. Сіножа́ті (Піддубці), пас. Сіножа́ті (Веселе), п. Сіножа́ття (Липини), сін. Сіножа́ть (Білосток, Горзвин, Торчин), п. Сіножа́ть (Буяни), пор. також: дол. Сіноко́си (Княгининок).
Крім того, з розвитком тваринництва з’явилася потреба в захороненні мертвих особин. Цим фактом можна пояснити такі мікротопоніми: п. Скотомоги́льник (Рокині), пас. Скотомогильник (Веселе), сін. Скотомоги́льник (Княгининок).
Оскільки регіон розташований переважно в болотистій місцевості, у краю річок та озер, невід’ємним етапом ведення господарства стає процес осушення місцевості. Саме з такими процесами пов’язуємо присутність у мікротопонімії термінів брід, гребля, міст, кладка, рів і под.: ч.с. Бродо́к (Рокині), бол. Бродо́к (Липини, Усичі), ч.с. Бу́дний Міст (Гірка Полонка), ур. Водяна́ Гре́бля (Хорохорин), ліс Га́тка (Лище), ур. Гре́белька (Городище-2), дор. Гре́бля (Радомишль), ур. Да́мба (Княгининок), ч.с. Да́мба (Торчин), ур. Да́мба Моржі́в (Луцьк), ур. Дру́гий Рів (Милуші), сін. За Ровцьо́м (Рованці), ч.с. Загре́бля (Охотин), х. Загре́бля (Шепель), ч.с. Замі́стя (Торчин), ур. Зарі́в’є (Голишів), пас. Кип’я́чий Рів (Княгининок), ур. Кла́дка (Гірка Полонка, Рокині), став Ко́панка (Богушівка, Липини, Тарасово), ур. Ко́панка  (Несвіч, Торчин), ур. Ко́пань (Богушівка), ч.с. Мі́ст (Чаруків), ур. Мо́стік (Рокині), став Но́вий Став (Гаразджа), рів Пе́рший Рів (Милуші), ур. Пе́рший Ставо́к (Промінь), став Приро́дний Став (Несвіч), п. При́стань (Несвіч), ур. Рівча́к (Озеряни), ч.с. Рівчаки́ (Сирники), ур. Рове́ць (Чаруків), став Са́жавка (Буяни, Вікторяни, Липини, Садів), став Са́жавки (Тарасове, Торчин, Усичі), ур. Став (Чаруків), ч.с. Стави́ще (Несвіч), ч.м. Ставки́ (Луцьк), ч.с. Ставки́ (Чаруків), ч.с. Ставо́к (Лище, Княгининок, Несвіч, Рованці), ч.с. Ста́вче (Гаразджа), ур. Стари́й Мі́ст (Гірка Полонка), ур. Сухи́й Став (Княгининок).
Отже, мікротопоніми цієї групи свідчать і про особливості освоєння земель, і про розвиток тваринництва на досліджуваній території. Ці назви досить поширені; у кількісному відношенні вони формують другу за чисельністю групу (127 онімів).

2.2. Мікротопоніми, що походять від назв одиниць виміру площ
Певна кількість мікротопонімів (13 назв, 3 %) мотивована апелятивами на означення одиниць виміру. Ці назви пов’язані і з традиційною народною метрологією поля, і з сучасними лексемами: лан, волока, гектар тощо.
Термін волока називає «ділянку землі в Україні, а також у Польщі, Литві, Білорусі в другій половині XV-XVI ст. площею близько 16,8 га» [2, с. 200]. Апелятив реалізовано в назві урочища Воло́ка (Милуші).
Загального поширення набув термін лан зі значенням «ділянка оброблюваної землі в межах 10 – 30 десятин як міра площини» [2, с. 605]. Згадана лексема мотивує такі власні назви: ліс Зала́ніє (Садів), бол. Лани́ (Городок), ч.с. Лани́ Бире́зькі (Сьомаки).
Застаріла одиниця вимірювання площі землі – морг. Назва була поширена в Польщі, Литві та на загарбаних ними українських землях у XVI-XVIII ст. і дорівнювала 0,56 гектара [2, с. 690]. Апелятив став основою для номінації поля Морги́ (Оздів).
Основна сучасна одиниця для вимірювання площі – гектар. Ця назва утворює мікротопонім Гекта́рик (Промінь).
Побутують на території Луцького району мікротопоніми на позначення невизначеної площі. Незначне пасмо землі, яке колись поперечно орали в місці з’єднаних наділів, зветься помірок [18, с. 297]. Цей апелятив сформував мікротопонім ч.с. Помі́рки (Баїв, Городище).
Зі значенням того, що дарується або додається, функціонують такі мікротопоніми: п. На Прида́тках (Ратнів), сін. Наді́л (Білостік), п. Прида́тки (Несвіч), х. Придатки (Ратнів), п. Прида́ток (Забороль).
Отже, в основу згаданих назв покладено і застарілі терміни, і сучасні загальновживані лексеми.

2.3. Мікротопоніми, що походять від назв промислів і ремесел
Основою життя не лише українців, а й інших народів були землеробство і тваринництво. Поряд із провідними галузями господарства також розвивалися промисли та ремесла, які хоч і відігравали другорядну роль, проте в певні періоди ставали значно важливішими.
Найрозвинутішими та передовими галузями виробництва були залізоробне ремесло та металообробка. Саме від розвитку цих промислів залежав рівень землеробства та й життя загалом. На досліджуваній території болотні руди мали великий вміст заліза. Також тут знаходилися значні лісові масиви, необхідні для виробництва деревного вугілля. Зібрану руду промивали та виплавляли на вогнищах або у печах [1, с. 24-26]. Про це свідчать мікротопоніми: дор. Ру́дка (Коршів), ур. Рудка (Садів), ч.с. Ру́дка (Романів), п. Ру́дка (Коршів), пас. Ру́дка (Новокотів), п. Ру́дня (Охотин), ч.с. Ру́дня (Усичі).
Невід’ємним елементом господарювання в давнину був обробіток глини. Йдеться про виготовлення не лише посуду, а й цегли, кахлю тощо. Саме через відсутність виходів каменю (порівняно з іншими регіонами України) розвивається техніка цегляного будівництва. Це сприяло не лише покращенню будівель, а й розвитку окремої галузі господарства. Поширення набуває процес виготовлення цегли на спеціальних підприємствах. Цей факт знайшов своє відображення в таких власних назвах: ч.с. Цеге́льне (Торчин), ч.м. Цеге́льний (Луцьк), ч.с. Цеге́льня (Коршів, Несвіч), ч.м. Цегельня (Луцьк), ч.с. Цеге́льня (Гаразджа, Торчин). Також виявлено мікротопонім-росіянізм: ч.с. Кірпі́чне (Торчин).
Із розширенням мережі цегельних підприємств починають зростати масштаби видобутку глини. Її копали в місцях залягання – глинищах. Згодом додалися вже промислові видобутки піску. У зв’язку з цим з’явилися мікротопоніми ур. Гли́нисько (Княгининок, Смолигів), ч.с. Гли́нисько (Торчин), ч.с. Гли́нище (Гірка Полонка), ур. Гли́нище (Піддубці), ч.с. Кар’є́р (Гаразджа, Несвіч, Рокині, Романів, Торчин, Чаруків), ур. Кар’є́р (Богушівка, Коршів, Смолигів).
Досліджуваний регіон характеризується значними лісовими масивами, що дало поштовх до розвитку деревообробних ремесел. Проте мікротопонімів, які б зберегли відповідну термінологію, порівняно мало, наприклад: ч.с. Пилора́ма (Підгайці, Струмівка), дол. Стру́жка (Княгининок).
Про розвиток інших промислів свідчать такі назви мікрооб’єктів: ч.с. Вапня́рня (Радомишль), ліс Вапня́рня (Білосток), ч.с. Ковба́сня (Богушівка), п. Хмеля́рня (Княгининок, Лище), ч.с. Пито́мник (Боголюби, Чаруків). Останній термін пов’язаний із дією «годувати, відгодовувати» і, можливо, вказує на місце, де розміщувався відповідний об’єкт [6, с. 378].
Отже, мікротопоніми, що походять від назв промислів та ремесл, відображають їх пріоритетні види. Вони вказують на розташування певних об’єктів та способи добування природних ресурсів. Частина назв свідчить про розвиток промислів. Усього зафіксовано 39 мікротопонімів, що становить 9% від числа досліджуваного матеріалу.

2.4. Мікротопоніми, що утворені від апелятивів на означення поселень, будівель, їх частин, шляхів сполучення
Апелятиви на означення культурно-історичних процесів виявили найбільшу продуктивність на окресленій території (58 %). Вони пов’язані з заселенням краю і найчастіше вказують на розміщення певного об’єкта. Мотивувальною базою для назв стали такі терміни: село, місто, куток, колонія тощо.
Село. Місто. Найдавніший і основний тип поселення – село. Воно було найпростішим об’єднанням окремих селянських господарств; жителі переважно займалися обробітком землі. Оскільки це одна з найдавніших назв поселень у слов’ян, то збереглася певна кількість мікротопонімів, пов’язаних із цим терміном та його варіантами: ч.с. Посьо́лок (Гірка Полонка, Рокині), ч.с. Се́лисько (Волютин), ч.м. Се́лищне (Луцьк), ч.с. Село́ (Гірка Полонка, Рокині, Садів), вул. Село́ (Несвіч), ч.с. Старе́ Село́ (Ворончин, Крупа).
Ще одним поширеним типом поселення було місто. Згаданий апелятив мотивує такі власні назви: ч.с. Місте́чко (Піддубці), ч.м. Нове́ Мі́сто (Луцьк), ч.м. Старе́ Мі́сто (Луцьк).
Хутір. Куток. Як відомо, на території Волинської області до примусової колективізації була велика кількість хуторів – «відокремлених селянських господарств разом із садибою власника» [2, с. 1576]. Цей факт відобразився в мікротопонімах: х. Дру́гий Ху́тір (Княгининок), х. Пе́рший Ху́тір (Княгининок), ч.с. Попере́чний Ху́тір (Забороль), ч.с. Ху́тір (Милуші, Новокотів, Рокині, Хорохорин), х. Ху́тір Бо́мби (Садів), ч.с. Ху́тор (Милуші, Радомишль, Рованці, Струмівка, Суховоля), ч.с. Хутори́ (Городок), вул. Хуторська́ (Липини), п. Хуторські́ї (Буяни). Лише однією назвою представлений термін куток зі значенням «певної частини (кінця) села» [2, с. 600]: ч.с. Глухи́й Куто́к (Озеряни). Як бачимо, назви такого типу переважно двослівні, що, на нашу думку, свідчить про необхідність розрізнення об’єкта серед великої кількості подібних.
Фільварок. Це слово тлумачиться як «маєток з будівлями, хутір» [7, с. 99]. Мікротопонімів, в основах яких засвідчений цей термін, небагато: ч.с. Фі́льварки (Торчин), ч.с. Фі́льварок (Воротнів, Несвіч, Промінь).
Колонія. Згадана назва асоціюється з «поселенням переселенців з іншої країни» [2, с. 556]. Такі об’єкти на території України почали з’являтися у XVIII-XIX ст. Свідчення цього – такі мікротопоніми: ч.с. Коло́нія (Білосток, Гаразджа, Новокотів, Радомишль, Романів), ліс Коло́нія (Романів). Ці назви найчастіше вживали для номінації частин села, кутків, згодом стали так позначати й інші топооб’єкти.
Го́род. Лексема го́род формує топоніми приблизно з княжих часів. У той час слово було близьким за значенням до слів за́мок, форте́ця [5, с. 571]. Цей апелятив указував насамперед на поселення, укріплене валами і ровами. Указаний корінь простежено в таких мікротопонімах: ч.с. Городи́ща (Голишів), ч.с. Городи́щина (Лаврів), ч.с. Горо́дня (Чаруків), ч.с. Городо́к (Забороль), вул. Градни́к (Радомишль, Суховоля). Етимологія слова го́род з семантикою «обгороджене місце» виводиться від терміна зі значенням «поселення, фортеця» [5, с. 571].
За́мок. Невід’ємним елементом давньоруського поселення були фортифікаційні споруди та їх частини. І хоча до наших часів їх залишилось зовсім небагато, сам факт наявності зберегли назви мікрооб’єктів: ч.с. Бра́ма (Торчин), г. Вели́кий За́мок (Голишів), ч.м. Ви́шка (Луцьк), ч.м. За́мкова Пло́ща (Луцьк), ур. За́мок (Забороль), ч.м. За́мок (Луцьк), ур. За́мочок (Гірка Полонка), ур. За́мчисько (Несвіч), г. За́мче (Коршовець), ліс За́мческо (Лище, Несвіч, Охотин, Торчин, Усичі, Чаруків), ур. За́мчище (Коршовець), ч.м. Кре́пость (Луцьк), п. Кре́пость (Баїв).
Останні назви можна пояснити, виходячи зі значення слова за́мок, – «укріплене житло феодала доби середньовіччя з оборонними, господарськими, культовими і т. ін. будівлями» [2, с. 406].
Двір. У мікротопоніміконі Луцького району цей апелятив реалізовано в кількох назвах: вул. Дворе́ць (Чаруків), ч.с. Дворе́ць (Торчин), ч.с. Дво́рище (Озеряни), сін. Дворе́ць (Лучичі), ч.с. За Дворо́м (Лучичі).
Слово досить давнє і побутувало зі значенням «простір, замкнений воротами, загорода» [5, с. 18]. Згодом під цим поняттям стали розуміти будинок із садибою, передусім малося на увазі присадибне господарство землевласника – пана, церкви тощо. У сучасному варіанті це «хата з усім господарством при ній» [2, с. 275].
Церква. Хрест. Могила. Українці – релігійна нація, тому культові споруди займали вагоме місце в житті громади. У творенні мікротопонімів найбільшу продуктивність виявили такі апелятиви: церква, костел, каплиця, хрест, фігура, могила і т. ін.
Церква – одна з найважливіших культових споруд – розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду. Досить часто на цій території було кладовище та помешкання священика. Лексема церква мотивує велику кількість мікротопонімів: ч.с. За Це́рквою (Смолигів), ч.с. Заце́рква (Городок), ч.с. Зацеркі́в’я (Несвіч), дор. Понад Це́рквою (Воротнів), ч.с. Церкви́ця (Забороль), ч.с. Церквя́нський (Романів), п. Церко́винське Поле (Буяни), вул. Церко́вна (Городище, Несвіч), ур. Церко́вна (Підгайці), г. Церко́вна (Білосток), дор. Церко́вна Доро́га (Забороль), ур. Церко́вна Яма (Підгайці), п. Церко́вне (Горзвин), ч.с. Церко́вне (Городок), дж. Церко́вне (Баїв), ч.с. Церко́вний Бік (Радомишль), ч.с. Церко́вня (Буяни).
Інші назви, пов’язані з найменуваннями культових споруд, представлено одиничними прикладами: ч.с. Закості́ллє (Несвіч), ур. Капли́чка (Гаразджа), ч.с. Косте́льна гора (Торчин), ч.с. Монасти́р (Білосток), ч.м. Собо́р (Луцьк).
Хрест має сакральне значення в багатьох релігіях. Для українців він є не тільки символом Розп’яття Ісуса Христа та спасіння, а й силою, яка рятує від усіляких бід та злодіянь. З моменту поширення християнства хрести та фігури («розп’яття на дорогах» [7, с. 94]) розміщували біля доріг, на полях. Ці об’єкти слугували і орієнтиром, і символом Бога, і захистом урожаю від природних катаклізмів. Згадані апелятиви представлено в таких мікротопонімах: ур. Ви́хрест (Забороль), ч.с. Фігу́ра (Воротнів), п. Фігу́ра (Шепель), ур. Фігу́ра (Городок, Сьомаки), п. Христи́ща (Лище); пор. також: ч.с. Ма́тка Бо́ска (там знаходиться фігура Божої Матері) (Несвіч).
Апелятиви могила, могилки, кладовище, цвинтар окреслюють місце поховання. У досліджуваному регіоні їх реалізовано в таких назвах: ч.с. Замоги́ллє (Білостік, Городок), х. Замоги́лля (Буяни), ч.с. Замоги́лля (Торчин), п. Замоги́льник (Городище-1), ч.с. Моги́ла (Торчин), ч.с. Мо́гилки (Рованці, Рокині), ч.с. Моги́льник (Липини), ч.с. Мо́гілки (Торчин), кл. Про́кляте Кладо́вище (Луцьк), кл. Старе́ Кладо́вище (Сирники), ч.с. Старі́ Мо́гилки (Городище-2), кл. Старі́ Мо́гилки (Рокині), ч.с. Цви́нтар (Вікторяни, Несвіч); пор. також: ч.с. Па́м’ятник (Піддубці).
Хата. Типовою спорудою українського села є хата – «одноповерховий житловий будинок» [7, с. 160]. Мікротопоніми такого виду вказують на конкретне місце розташування споруди: п. П’ятиха́тка (Лище), ч.с. П’ятиха́тки (Баківці), хутір П’ятиха́тки (Липини, Лище), дол. П’ятиха́тки (Воротнів), ч.с. Розва́лена Ха́та (Рокині), ч.с. Хатки́ (Рокині).
В інших назвах відображено наявність господарських будівель та їх частин: хліва, льоху, клуні і т. ін. Це засвідчують такі мікротопоніми: х. Заплі́т (Садів), п. Клу́нисько (Гірка Полонка), ур. Ко́мин (Гаразджа), п. Поко́їська (Баїв).
Збереглися також назви, які засвідчують існування тимчасових будівель. Серед них термін буда – «шалаш із гілляк, тимчасове накриття для весільних гостей, стара хата» [16, с. 35]: ур. Бу́да (Гірка Полонка), пас. Бу́дки (Буяни).
Ще однією господарською будівлею був млин – «споруда, що розмелює зерно на борошно за допомогою вітряної, водяної, парової та іншої енергії» [2, с. 681]. Зафіксовано кілька мікротопонімів, в основах яких представлено згаданий термін: ч.с. Млини́ (Торчин), ч.с. Мли́нник (Романів), ч.с. Мли́нська (Романів).
Для номінації току разом із допоміжними господарськими спорудами використано діалектизм гумно [2, с. 266]. Апелятив представлено такими мікротопонімами: ч.с. Гу́мнища (Воротнів), ч.с. Загуме́нок (Воротнів), ч.с. Загу́минки (Лище).
На досліджуваній території зафіксовано й назви, похідні від слів на позначення споруд різного призначення в населеному пункті та за його межами: ч.с. Аеродро́м (Романів), ч.с. Арте́с (Гірка Полонка), ч.с. Бари́ще (Чаруків), ч.с. Батаре́я (Радомишль), ч.с. Бича́тник (Рокині), ур. Бо́йня (Буяни, Горзвин, Княгининок, Торчин), п. Біля Пу́шок (Баїв), ч.м. Біля Самольо́та (Луцьк), ч.м. Біля Та́нку (Луцьк), п. Біля Фо́рта (Баїв), ч.с. Брига́да (Горзвин, Забороль, Рокині, Смолигів, Струмівка, Торчин, Чаруків), ур. Відсто́йники (Городище), ч.с. Го́спіталь (Білосток), ч.м. Го́спіталь (Луцьк), ур. Да́ча (Чаруків), ч.м. До́слідна (Луцьк), ч.м. ДПЗ (Луцьк), вул. Дру́га Брига́да (Несвіч), ч.с. Ду́бова Корчма́ (Лаврів), ч.м. Електроапара́тний (Луцьк), вул. Ерте́півська (Торчин), ч.с. Заво́д (Несвіч), ур. Заводська́ (Баківці, Луцьк), ч.с. Заготконто́ра (Струмівка), ч.м. ЗАГС (Луцьк), ур. Запові́дник (Лище), оз. Затра́кторне (Буяни), вул. Звіри́нець (Несвіч), ч.с. Інкуба́тор (Торчин), ур. Інкуба́тор (Буяни), п. Колго́спне (Княгининок), ч.с. Колго́спне (Веселе, Підгайці, Чаруків), ур. Колгоспне (Ратнів), став Колго́спний Ставо́к (Гаразджа), ч.с. Кооперати́ва (Городок), п. Корі́вник (Рованці), пас. Коша́ра (Лище), ч.м. Лісни́цтво (Луцьк), ур. Лісни́цтво (Торчин), ч.м. Літа́к (Луцьк), вул. Магази́нна (Городище), ч.м. Меморіа́л (Луцьк), ч.с. Мендпу́нкт (Несвіч), ч.с. Му́сорнік (Торчин), ч.м. Поліклі́ніка (Луцьк), ч.м. Політте́х (Луцьк), вул. Пошто́ва (Чаруків), пас. Пташинник (Городище-2), ч.с. Рибхо́з (Несвіч), ур. Ри́нок (Одеради), ч.м. Са́харне (Луцьк), ч.с. Сахарне (Озеряни), ч.м. Са́харний (Луцьк), ч.м. Саха́рня (Луцьк), ч.с. Свина́рник (Тарасове), ч.с. Свиня́чий Городо́к (Рокині), ч.с. Свиня́чник (Торчин), ч.с. Склади́ (Рокині), ч.с. Совхо́з (Підгайці), ч.с. Стадіо́н (Богушівка), ур. Стара́ Фе́рма (Баїв), ч.с. Стара́ Шко́ла (Чаруків), ч.м. Стари́й База́р (Луцьк), ч.с. Сті́ло (Суховоля), ур. Стрі́льбище (Милуші), ч.с. Суперма́ркет (Рокині), вул. Тра́кторна (Романів), ч.с. Фе́рма (Суховоля), бол., сін. Фонта́н (Воротнів), ч.м. Фонта́ни (Луцьк), ур. Форт (Баїв, Тарасово), ч.с. Хі́мія (Торчин), ч.с. Хмарочо́си (Гірка Полонка), ч.м. Цукро́вий (Луцьк), вул. Шкільна́ (Боратин, Гаразджа, Липини, Чаруків), сад Шкільни́й (Смолигів).
До цієї ж групи відносимо мікротопоніми, в основах яких лежать назви шляхів сполучення та пов’язаних з ними понять: п. Воє́нний Тракт (Чаруків), ч.м. Вокза́л (Луцьк), ч.м. Завокза́льна (Луцьк), ур. Зако́лійа (Луцьк), ч.с. Колє́йка (Рованці), ч.с. Пере́їзд (Чаруків), ч.с. Перекро́сток (Боратин), ч.с. Перо́н (Несвіч), ур. Підколі́йниця (Гірка Полонка), ч.с. Підста́нція (Чаруків), ч.с. Путя́ (Рованці), ч.с. Роздорі́жжя (Забороль), вул. Станці́йна (Чаруків), ч.с. Ста́нція (Чаруків), ур. Стара́ Доро́га (Забороль), п. Сте́жчина (Торчин), ур. Тракт (Горзвин, Торчин), ур. Фе́рмовська Доро́га (Городище), вул. Шлях (Крупа), дор. Шо́вковий Шлях (Луцьк).

Висновки до розділу 2
Мікротопоніми Луцького району Волинської області, мотивовані термінами на позначення господарських та культурно-історичних процесів, диференційовано на різні підгрупи. Чільне місце серед них займають власні назви, що утворені від апелятивів на означення поселень, будівель, їх частин, шляхів сполучення. Вони виявилися найбільш продуктивними (58 %) і пов’язані із заселенням краю. Найчастіше оніми вказують на розміщення певного об’єкта. Мотивувальною базою для них стали такі терміни: село, місто, куток, колонія тощо.
Частину мікротопонімів мотивують терміни, що стосуються розвитку землеробства і тваринництва, адже ці галузі були основним заняттям жителів Волині. Вони свідчать про особливості освоєння земель, розвиток тваринництва на досліджуваній території.
Поряд із провідними галузями господарства розвивалися промисли та ремесла. Саме цим фактом можна пояснити існування відповідних мікротопонімів. Вони вказують на розташування певних об’єктів та способи добування природних ресурсів.
Найменше мікротопонімів мотивують терміни з семантикою одиниць виміру площі. Ці назви засвідчують і традиційну народну метрологію поля, і сучасні лексеми: лан, волока, гектар тощо.
Отже, мікротопоніми, мотивовані апелятивами на позначення господарських об’єктів та культурно-історичних процесів, займають вагоме місце в мікротопоніміконі Луцького району.
 
ВИСНОВКИ
Власні назви відіграють важливу роль у житті людей. Останнім часом особливий науковий інтерес становлять назви невеликих географічних об’єктів (полів, боліт, частин села і т. ін.), які стали об’єктом мікротопоніміки. Ця дисципліна пройшла тривалий шлях розвитку: від звичайного фіксування власних назв, розгляду їх як історичних та географічних об’єктів до цілком самостійної галузі мовознавства. Нині з’являються нові підходи до вивчення назв малих географічних об’єктів.
У результаті дослідження мікротопонімів Луцького району виявлено певні особливості номінації географічних об’єктів. Лексико-семантичний аналіз твірних основ дозволив установити, що всі назви можна розпадаються на дві тематичні групи: відонімні та відапелятивні. Серед останніх особливе місце займають ті, що мотивовані термінами на позначення господарських та культурно-історичних процесів. Такі найменування свідчать про розвиток, особливості землеустрою, типи поселень, розвиток промислів тощо.
Найчисленнішою є група мікротопонімів, утворених від апелятивів на означення поселень, будівель, їх частин. У межах цього підрозділу диференційовано оніми, основи яких містять указівки на особливості заселення краю, наприклад: ч.с. Се́лисько, ч.с. Старе́ Село́, ч.с. Місте́чко, ч.с. Хутори́, ч.с. Коло́нія, ч.с. За Двором, ч.с. Городок, ч.с. Глухи́й Куто́к. До цієї групи належать мікротопоніми, які пов’язані з найменуваннями культових споруд та суміжних понять (ч.с. Заце́рква, ч.с. Фігу́ра, ур. Капли́чка, ч.м. Собо́р, п. Христи́ща), фортифікаційних об’єктів (ур. За́мок, ур. За́мчище, ч.м. Кре́пость), будівель різного призначення та їх частини (ч.с. Загуме́нок, ч.с. Розва́лена Ха́та, п. Клу́нисько, ур. Бу́да, ч.с. Млини́, ч.с. Ба́рище, ч.с. Брига́да, ч.с. Го́спіталь).
До цієї ж групи віднесено мікротопоніми, в основах яких – назви шляхів сполучення та пов’язаних із ними понять: ч.м. Вокза́л, ч.с. Перо́н, ур. Підколі́йниця, ур. Стара́ Доро́га, ур. Тракт. Загальна кількість власних назв цієї групи – 249 одиниць, що становить 58 % від загального числа досліджуваних онімів.
Другою за кількістю є група назв, в основах яких представлено терміни, пов’язані з розвитком землеробства і тваринництва. Унаслідок своєрідних господарських та природних умов у системі землеробства виділяється вирубно-вогнева, свідчення чого – такі оніми: ч.с. Корчуно́к, сін. Пеньки́, ч.с. Пожа́рище, ур. Па́сіка, ч.л. Просіка. Поряд з вирубуванням лісів було поширеним і створення в потрібних місцях насаджень: посадок, лісосмуг, садків тощо. Ці факти знайшли своє відображення в мікротопонімах: ліс Посадка, ч.с. Сад, ч.с. Садо́к.
Оскільки регіон розташований переважно в болотистій місцевості, невід’ємним етапом ведення господарства стає процес осушення території. Саме з цим пов’язуємо факт існування мікротопонімів, мотивованих термінами брід, гребля, міст, кладка, рів і под.: ч.с. Бродо́к, ур. Дамба, х. Загре́бля, ч.с. Мі́ст, ур. Ровець, ч.с. Стави́ще. Мікротопоніми цієї групи налічують 127 одиниць, що становить 30 %.
Менш численна група назв, в основах яких засвідчено терміни, які вказують на розвиток промислів (кар’єр, цегельня, рудня тощо), наприклад: п. Ру́дня, ч.с. Цегельня, ч.с. Глинище, ч.с. Кар’є́р, ч.с. Пилорама, п. Хмеля́рня. Таких найменувань зафіксовано 39, що становить 9 %.
Найменша кількість мікротопонімів (13 одиниць, 3 %) – це похідні від  апелятивів на позначення одиниць виміру: ур. Воло́ка, п. Морги́, ч.с. Помі́рки.
Загалом назв, які пов’язані з розвитком господарства і культури, виявлено 428 (Додаток А), що становить 24 % від усього зібраного матеріалу.  Співвідношення між різними групами онімів можна зобразити на діаграмі (Додаток Б).
Отже, власні назви, що пов’язані з господарськими та культурно-історичними процесами, становлять вагому частку в місцевому мікротопоніміконі.