Вступ
Творчість Василя Стуса стала широко відома в Україні відносно недавно. Перші публікації про поета, що з'явилися на початку 90-х, більше знайомили читачів з його біографічними даними та присвячувались Стусу-борцеві, патріоту, мученику, громадянину. Залишається ще багато аспектів, що не охоплені системним аналізом. А творчість такого митця варта бути об’єктом найретельнішого дослідження.
У сучасній українській лінгвопоетиці активно розробляються питання семантики лексичних і граматичних одиниць у поетичних текстах, джерел збагачення поетичної мови художніми засобами. Мовознавці С. Єрмоленко, Л.Ставицька та інші, аналізуючи поетичну мову вважають, що семантика метафор, порівнянь, епітетів та символів розвивається в новій сполучуваності, коли нерідко типові слова-образи входять у нові контексти. Це свідчить про єдність традиційного і новаторського начал у мові художньої літератури, про збереження колориту фольклорності в нових мовно-виражальних засобах.
Дослідження індивідуальної естетики поетичної мови є свідченням використання значної частини фольклорних мовних засобів. Кольороназви, номінативи об’єктів біосфери, символи є наскрізними у багатьох поетів. Проте індивідуальний стиль кожного поета зокрема В. Стуса потребує детального вивчення. Хоч на сьогодні лінгвопоетика митця була предметом окремих науковців, проте ще тепер залишається актуальною. Нині є актуальним опис власне мовних ознак, факторів позасвідомого та свідомого. Важливим у мові поезій є оновлення традиційно-звукової організації поетичного тексту тощо.
Тема дослідження: "Своєрідність мови творів В. Стуса”.
Мета роботи полягає в здійсненні лінгвістичного аналізу поетичного доробку: визначенні змісту і джерел символіки поетичних творів, способів образотворення у поетичній творчості Василя Стуса.
Названа мета передбачає реалізацію таких завдань:
– здійснити семантико-граматичну характеристику засобів образотворення;
– встановити відповідні співвідношення індивідуально-авторського і традиційно-символічного підтекстів;
– описати роль метафоричних перенесень;
– простежити місце і з’ясувати роль прикметникової лексики.
Об’єктом нашого аналізу ми обрали: слова-символи, метафори та прикметникову лексику.
1. Основні символи та їх роль в поезії В. Стуса.
Говорячи про мову творів поета, Дмитро Стус пояснює, що Василь Стус спирався на мовні набутки П. Куліша, Лесі Українки, П. Тичини, використав Шевченків досвід залучення народно-пісенної та біблійної образності [15].
Михайло Хейфец з цього приводу писав: "Василь Стус у своїй ліриці виходив далеко за межі офіційного словника... Стус - прокладач у поезії нових шляхів, творець нових гармоній. Насамперед він розширив межі поетичної мови, для відтворення нової поетичної свідомості він шукає слів у словесних склепах, комірках національної словотворчости" [18].
Багато дослідників творчого доробку Василя Стуса, зазначали, що поет часто використовує певні символи в своїх поетичних творах. Найчастіше символами в поета виступають дерева, вогонь, свічка, дзеркало, небо, сон, тіні, прірва, зоря. Але вичерпних пояснень значення та підґрунтя цих символів у сучасному мовознавстві ми не зустрічали.
Дерева-символи в поетичних творах митця
Наші пращури вважали, що в дерева переселяються душі померлих людей, тому сире дерево рубати не дозволялося. Лише задля нагальних потреб з дозволу волхвів можна було зрубати живе дерево. Таке мудре ставлення до природи давало змогу людям жити в гармонії з природою, оберігати її для наступних поколінь.
Василь Стус знав і шанував історію свого народу. Перша збірка митця має назву "Зимові дерева". Поет вважає, що дерева живі, як люди. Кожне з них має свою історію, долю, характер. А зимові, можливо, тому що життя в зимових деревах завмирає, майже припиняється, вони чекають весни, тепла, щоб ожити, розвинутися і розцвісти. Зовсім так, як в нашій Україні: духовне життя за тоталітарного режиму завмерло, майже припинилося. І потрібна була весна, щоби відігрілась, ожила і розвинулася душа українська.
У своїх поезіях В. Стус з великою любов'ю й ніжністю описує такий прекрасний витвір природи як дерево. Він майже з язичницькою побожністю ставиться до живої природи. У нього шишки горять, гривасті сосни, одягнені тополі, карі липи, молоді берізки. Кожне означення увиразнює сутність дерева. А інші образні засоби створюють прекрасну картину природи. Наприклад:
Шишки горять, як кремові цукерки,
і пересохлий травень залюбки
тополь потрошить повстяні чемерки,
одягнені, здавалось, на віки.
("Лісова ідилія") [1, 50].
Справляю в лісі самоту.
Берези у воді по горло,
мов риби тріпаються, чорно
в очах.
Гривасті сосни, як пантери
спокійні й люті.
Лиш листя золоті привіти,
лиш вільхи шерехи на вітрі,
лиш карих лип смеркальні віти,
тут поночіти, там ще дніти.
("Справляю в лісі самоту") [1, 63].
А ось верби письменник порівнює з пройденим життям:
Верби навесні - немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.
("Верби навесні - немов човни") [1, 150].
Бачимо, з якою любов'ю митець описує кожне деревце. У Василя Стуса дерева, як люди чи тварини – кожне має свої, тільки йому притаманні ознаки, навіть риси характеру: берези залізли в воду по горло, верби поприсідали у воді, а в іншій поезії - верби радіють, що вже котики зійшли. Сосни ж поет наділяв рисами характеру хижих пантер, а ялини видаються йому темношкірими неграми.
Калина - символізує в Україні дівочу красу та цноту, юнацьку честь і лицарську шляхетність. В поезіях Василя Стуса калина ототожнюється з Україною:
У білій стужі сонце України.
А ти шукай червону тінь калини.
("Ярій, душе! Ярій, а не ридай") [8, 600].
Біла стужа й чорні води обступили нашу калину-Україну, а все ж хоч тінь її треба шукати, треба знайти і за неї триматися, бодай подумки.
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
("На колимськім морозі калина...") [8, 604]
На далекій Колимі кущик калини нагадує поетові про рідну Україну. Цвіт завжди асоціюється з чимось прекрасним, запашним, весняним чи літнім. Але на колимськім морозі калина не цвіте, як в Україні, пишним білим цвітом, а "зацвітає рудими слізьми". Навіть кущ калини не може нормально розвиватися в суворих умовах Колими, а як же людям вижити в таких умовах? А чому саме "собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми"! Чи не тому, що Василь хотів бачити і бачив свою Україну вільною, соборною (тобто об'єднаною неподільною), незважаючи на всі тюремні мури? [6] Гілочку калини вплітали в дівочі вінки, нею прикрашали весільний коровай. Коли мати проводжала сина в далеку дорогу, разом з хлібом у вузлик клала кетяг плодів калини. Калина присутня навіть в інтимних рядках поезії В. Стуса:
Спів калиновий піниться над водою
тільки тобою, тільки тобою.
("Тільки тобою...") [17, 396].
Символом України є й тополя. Тополя - міфічний образ-тотем давніх українців. Свято тополі проводили наприкінці весни. Це свято було розповсюджене на околицях стародавнього Києва. Тополя вважалася священним деревом і рубалася для жертовних вогнищ [11].
І в народній творчості це дерево оспіване, і багато українських митців зображали тополю як символ України. Василь Семенович Стус у цьому не відійшов від традицій. З великою любов'ю він описав це дерево в поезії "Тонкостанна тополе!", в якій він порівнює тополю з матір'ю, Україною:
Тонкостанна тополе!
Ти мечем видаєшся лиш здалека.
О, журлива тополе!
Скільки літ ти тужила й квилила!
І ждала од горя німа [1, 100].
Так само розділили сумну долю України тополі в поезії "Зимові дерева". Вони аж змаліли від нестерпних умов життя:
Засніженим віттям витишитись
тополі і не беруться.
Спочили ясні, мов свічі,
з грудневим недобрим днем.
Спочили до дна у роздумах,
наповнені, наче амфори,
піщаним повітрям морозним
української Африки [1, 108].
Грудневий холодний день - це холодне тогодення поневоленої України. Морозне повітря української Африки — словосполучення парадоксальне, але дуже влучно розкриває політичний і духовний клімат тогочасної України.
Коли в далекому холодному невільницькому краї поет згадує свою Україну, то вона ототожнюється з тополею: немає України, то й тополя не шумить "у голові":
Отак собі живу, позбулий часоплину,
і рідну Україну не кличу, не зову.
В невільницьких шляхах відмарилось поволі,
вже не шумлять тополі у мене в голові
("Отак собі живу, позбулий часоплину...") [5, 131].
Дуб в Україні також вважався священним деревом. За прадавніми віруваннями дуб (прадуб) є першодеревом світу. Згідно з віруваннями прадуб росте у Вирії і плодоносить молодильними яблуками, які дають богам безсмертя. Найбільшим у діброві дубам давні українці приносили жертви (здебільшого різні страви). Зрубати дуба можна було лише за дозволом волхвів [11].
У народній уяві дуб асоціювався з силою, міццю та витривалістю. В народнопісенній творчості з дубом порівнювали молодих кремезних парубків та чоловіків. У Василя Стуса дуб теж асоціюється з молодим сильним козаком, який протистоїть всім вітрам:
Запорожець - нелинь-дуб
Край борів отаборився.
Дуб, важкий, неначе дзвін,
Облітає у дзвіночках.
Тільки мало дня і ночі,
Щоби видзвонився він.
("Захмелів землею дуб...") [1, 214].
Як могутні дуби-запорожці,
Нам кремезними бути хочеться...
Молодий у борні не поточиться —
Молодий повен моці!
("Ми не перші, і не останні...") [1, 212].
А от в поезії "За літописом самовидця" спорохнявілий дуб символізує занепад духовності в Україні. Дуб предковічний всох, "убрався сухим порохном", а разом із занепадом духовності, на думку автора, від нас віддаляється й Україна:
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався сухим порохном [8, 598].
В одній із поезій, дуб почорнів від горя і замерз. Він простягає свої "пограбілі" руки до неба (як простягають люди в горі молитовно руки до неба), але небо в скорботі, і надії на те, щоб зігрітись, немає:
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
("Ти мене не жури...") [1, 217].
Дуби довговічні рослини, міцні й високі. Вони пам'ятають ще прадавню історію нашу. Але за цей час стільки страждань і горя, стільки руш і плюндрувань зазнала земля наша, що наші дуби поніміли з горя:
Дуби, дуби, де ваша слава,
де ваша витримка, дуби?
Ви тільки живете, щоб жити
мовчазно. В горі голос зглух.
("Дуби, дуби, де ваша слава") [2, 78].
Поет настільки любить і поважає ліс, що радить людям повчитися життєвої мудрості у дерев, тактовності, доброти, життєлюбності:
Тут ліс - як вічність. Бережи його...
Тут кожен клен тримає на долоні
легкого, ніби пісня солов'я...
("Тут ніби зроду сонця не було") [1, 131].
До неба, до світла і тепла тягнеться все живе на землі. Мабуть, тому центральною точкою релігійних вірувань наших предків був культ неба. Дерева, як і все живе на землі, теж пнуться до неба, особливо навесні, коли пригріває сонечко, і вся природа оживає, оновлюється, омолоджується:
Дерева, вітром підбиті,
Пещені літом і сонцем,
Піднявши вгору долоні,
Пнуться до неба.
("Дерева, вітром підбиті...") [1, 208].
Очевидно, що автор з безмежною любов'ю і ніжністю ставиться до живої природи, закликає людей берегти і поважати її. Дерева в його творчості займають неабияку роль. Вони символізують розквіт і безперервність буття, життєстверджуючу силу, доброту і щедрість.
Покидаючи надовго рідний край, ліричний герой у поезії Стуса прощається з рідними краєвидами, з українською природою: з тополями, дубами, соснами, березами:
Ніби спалахи світла на грані –
краєвиди моєї землі
Сосон бронза, березові плями,
але до обрію частокіл.
Промайнули верби похилені
і сховались за горбами.
Україно, тебе вже не видно —
ні тополь твоїх, ні дубів.
("Глухо сосни скриплять на світанні...") [1,: 111].
Щоправда, сосни у поета часом викликали негативні емоції. В поезії "Справляю в лісі самоту" вони видаються йому хижими пантерами. У вірші "Присмеркові сутінки опали" сосни асоціюються з неволею, темнотою:
І куди не йду, куди не прагну –
смерк сосновий меркне угорі.
("Присмеркові сутінки опали") [8, 602].
У поезії "Утік з казарми, прослав шинельку..." Василь описує сосни в чужині, між якими він себе почуває валунним каменем. Він розуміє, що природа Уралу гарна, але вона чужа для митця і любити її він не може:
Уральські гори, уральські сосни край Кисигачу.
Я межи вами - валунний камінь - лежу і трачусь [1, 109].
Любов до природи, до лісу настільки велика, що навіть перебуваючи в тюрмі, митець не забуває про нього, він мріє потрапити до лісу. Він вважає дерева своїми друзями, які ніколи не зрадять:
Піти б у ліс, де стовбури жорсткі,
обвітрені, обшерхлі і незрадні,
доторкнутися глиці, що відросла без мене...
("Піти б у ліс, де стовбури жорсткі...") [3, 113].
Вогонь як символ безперервності життя і добробуту роду
Як відомо, наші пращури-язичники були вогнепоклонниками. Вогонь в давніх українців вважався живою очищувальною силою. За повір'ям, вогонь - це багатство, тому не можна було давати його з дому, щоб не обідніла родина. Через те домашнє вогнище пильно оберігалося. Якщо ж не вбережеш вогонь в домі, – говорило давнє повір'я, – чекай біди.
У капищах служителі язичницького культу утримували вічний вогонь на знак зв'язку з богами та безперервності життя і добробуту роду. Вогонь використовували і в лікувальних цілях. Наприклад, щоб не боліла голова, мили її водою, в яку кидали жарини [11].
У поезії Василя Стуса вогонь як символ очищення вживається досить часто. Причому вогонь у поета виступає в різних образах: стовп високого вогню, багаття, вогнище, полум'я, ватра, смолоскипи, костри, запалена свічка, жарина.
У вірші Василя Стуса "Накликання дощу" поет зображає язичницький обряд жертвопринесення богам (спалювання на вогнищі худоби) для накликання дощу, від якого залежить майбутній урожай, а отже, і добробут роду:
Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
обезголосені тіла закланні [1, 69].
У багатьох поезіях Василя Стуса вжито образ вогню зігріваючого, вогню очищувального, вогню жертовного, вогню надії:
Моя душа запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням.
("Крізь сотні сумнівів іду до тебе...") [7, 433].
Геть за минулим спалено мости.
Попереду ясна лопоче ватра.
Крізь неї, мов крізь себе, треба йти.
("Мені постав ти в добрім гніві...") [7, 432].
Щоправда, іноді поет показує вигасле багаття, тобто втрату надій на продовження добробуту нашого роду та втрату зв'язку з богами, тобто втрату духовного зв'язку з пращурами, із нашими коренями:
Сидимо біля погаслого вогнища
перебираємо в долоні попіл
розтираємо витухлі геть вуглини:
а що як зажевріє раптом жар?
("Сидимо біля погаслого вогнища...") [1, 181].
Отак, розгубивши себе, свої духовні вогнища українці втрачають Україну, вважає поет. Велика зневіра закрадається в душу митця, який бачить, як догорає духовний потенціал народу:
Дотліває з димом
край оспалих синів-лакиз
("Костомаров у Саратові") [1, 83].
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь край.
("Даждь нам, Боже, днесь!") [3, 91].
Моя Україна палає
у мить догорянь.
Її догоряє майбутнє.
("Моя Україна забула...") [2, 33].
Журиться поет, думає про свій заснулий народ, бідкається, що не може запалити багаття, розбудити і піднести дух народу свого:
Як запалить тебе багаття,
у чорний день? У чорну ніч?
("Біля гірського вогнища") [1, 101].
Борітеся — поборете. В огні
Пашіє голова моя жертовна,
("Борітеся - поборете!") [2, 35].
Бо вже не я - лише жива жарина
горить в мені.
("Верстаю шлях – по вимерзлій пустелі...") [8, 610].
Запалена свічка – це теж маленьке вогнище, яке очищає душу. Запалювання свічок в християнських храмах – обряд, який, на нашу думку, прийшов у християнство з дохристиянської епохи. Образ запаленої свічі в поезіях Василя Стуса – це символ надії, символ праведного шляху, високих діянь, світлих поривань – це світло душі. Цей образ у віршах митця є досить часовим:
Задумалася свічка -
повечоровий спах.
("Костомарову Саратові") [1, 82].
Оберігав тебе, немов надію,
Як свічку серед ночі зберігав
("День раптом випав сірою порошею...") [2, 39].
Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя. ("Автопортрет із свічкою") [7, 436].
Свічка вказує правильний шлях у житті. Все життя її треба оберігати і тримати над головою, щоб не збитися з правильної дороги, хоч це й дуже важко, вважає автор.
...папір, перо і філіжанка.
А свічка тріпотить світанком,
котрий наш правнук днем назве.
("Костомаров у Саратові") [1, 82].
Тут свічка є символом майбутнього ясного дня. Ліричний герой надіється, що справа, яку він розпочав, не пропаде марно, що з маленького вогню запаленої ним свічі, яка означає лиш початок, світанок, розгориться ясний день для майбутніх поколінь, для внуків та правнуків.
Ти ж, як свічка маленька, під вітром —
палахкочеш, мигтиш і згасаєш.
("Глухо сосни скриплять на світанні") [1, 111].
Вогонь свічі очищаючий, але він маленький, слабкий. Цей вогонь треба пильно берегти від вітру, від негоди, бо він може згаснути. Отак і наша Україна, як маленька свічечка, може згаснути, якщо ми не будемо її берегти, вважає поет:
Хоче вийти геть,
щоб згасла свічка болю. Щоб тьма
впокорення мене порятувала
інобуттям. Іножиттям.
Або ж:
(а я ще тую свічку посвічу,
аби мені не смеркло передчасно.
Просвітлої години свічка чорна –
Неначе перемога крадькома).
("В мені уже народжується бог...") [1, 195].
Коли вже всі друзі відцуралися, коли не залишилося надії на допомогу, підтримку чи бодай розуміння, все одно залишається малесенька надія, яка горить в душі нехай і слабким вогнем, як "копійчана свічка", але ж горить.
І од самотньої свічі,
Свіча затріпотіла — й світло,
мов голуба, пустила в лет,
("Посоловів од співу сад...") [16, 525].
Світло душі – запалена свічка – вирвалось на волю вільним віршем, який залишиться для наступних поколінь, бо не можна закувати поезію в кайдани, вона вільна, нехай навіть написана й у неволі.
Квадрат як символ неволі в поезіях митця
Василь Стус був людиною надзвичайно високого інтелекту, злету думок. Як ми знаємо, це була дуже вільнолюбна людина, і будь-яке насилля для нього було неприйнятним. Отож не могла його вільнолюбна душа змиритися з поневоленням народу. Він боровся проти поневолення українського народу, проти незаконних арештів інтелігенції, проти заборони на вільне слово, думку, за що був позбавлений волі, чи не парадокс?
Символом неволі є клітка, грати, а оскільки заґратовані вікна поділені на квадрати, то квадрат у митця викликає негативні асоціації. В його поезії квадрат – це образ-символ неволі:
Київ за гратами. Київ
весь у квадраті вікна.
("Церква святої Ірини...") [17, 396].
Опинившись за гратами, поет відчуває, що весь Київ за гратами, що наш давній волелюбний язичницький Київ помістили в невольничий квадрат вікна. В тюрмі все квадратне: стіл, камери, грати, отвір вахти:
Квадрат – чотири на чотири –
і окрай чорного стола.
("Костомаров у Саратові") [1, 84].
Весь обшир мій – чотири на чотири.
Куди не глянь – то мур, куток і ріг.
("Весь обшир мій - чотири на чотири") [7, 434].
У словосполученні чотири на чотири явно бачиться квадрат.
Вже цілий тиждень обживаю хату.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати.
("Вже цілий тиждень обживаю хату") [3, 15].
Квадратний отвір вахти, і байдужа
сторожа.
("На Колимі запахло чебрецем...") [8, 614].
Прощай тюремна стороно
де кругле вічко верещить,
висвистує квадрат.
("Куди? Будь ласка, в білий світ") [3, 41].
В квадратах жертв - часописом журби -
Усепокора, майже не відпорна.
("Там тиша.") [4, 59].
Іноді поетові здається, що вже весь світ поневолено, тобто поділено на квадрати, причому, невольниками є всі: і арештанти, і їх наглядачі. Вирватися з цього невільницького світу не судилося нікому, впевнений митець:
На однакові квадрати
поділили білий світ.
("На однакові квадрати поділили білий світ")
Або в іншому варіанті:
На квадрати людське горе
поділили - і радій,
укоряючись покорі...
("На однакові квадрати поділили білий світ") [3, 30].
Поділено світ на квадрати
і в душу врізаються грати...
("Сто плах перейди, серцеокий...") [17, 399].
Поетові настільки обридла неволя, грати, що вже й власне серце йому здається квадратним:
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
("Уже Софія відструменіла...) [8, 609].
Квадрат викликає в поета настільки неприємні асоціації, що навіть біль йому уявляється квадратним:
Квадратний біль. Крутий округ.
Жалоби.
("Цупких не роздереш обіймів...") [1, 102].
Сибір – край невільників. Його, на думку автора, теж поділено на невольничі квадрати:
Бо є у сибірських квадратах
радісний небокрай.
("Вивершував і вивіршував...") [2, 68].
Україна як частина імперії - невільний край, в якому мужніх видатних геніальних людей загнано до соловецького квадрата:
Край - Полуботків равелін,
край - в соловецькому квадраті
старого Калниша.
("Тюрма, де з віку гниль і цвіль...") [5, 229].
Прірва як символ зневіри і краху надій
Життєві ситуації на дуже важкому шляху поета складалися часто так, що навіть таку сильну духом людину огортала глибока безнадія. Крах надій, втрату віри і сподівань в поетичній творчості В.Стуса символізує прірва. В різних поезіях поет вживає цей образ-символ, добираючи синоніми до цього слова, але зміст описуваних почувань від цього не змінюється, а лише набирає різних відтінків. За себе, за друзів, за народ, за Україну, за майбутнє дітей боліла душа поета. Прірва, урвище, яр, рів, поділ, падь, провалля, безодня, залом, зигзаг, пролами грат - той неповний перелік синонімічних назв, що описують глибокі злами душі поета, його глибинний біль і тугу:
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно.
("Не можу я без посмішки Івана...") [8, 60].
Або:
Око обережно
обмацує дорогу між – проваль...
("О Боже, така мені печаль...") [16, 523].
Коли митця запроторили до в'язниці, відправили до табору, він розумів, що може й не повернутися на рідну землю живим, був свідомий своєї страдницької долі і був готовий зустріти майбутнє, хоч розумів, що гарного попереду мало, що "ця Богом послана Голгота веде у паділ не до зір":
Розкрилені висі усі пронеслися,
попереду прірва.
("Ще вруняться горді Славутові кручі...") [8, 610].
Ця Богом послана Голгота
веде у паділ, не до зір.
("Як тихо на землі!") [17, 396].
А ми ступаєм далі — кумельгом,
то пагорби, то падали, то вирви.
("Перед тобою незбагненний світ...") [3, 83].
І ось він край: немов на шелепочку,
стою над урвищем.
("І ось він край: немов на шелепочку...") [3, 68].
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? А чи зигзаг?
("Сто дзеркал спрямовано на мене") [1, 193].
Іноді поет хотів би перестрибнути через провалля життя і потрапити в дитинство, в якому, хоч і було матеріально важко, але не виникали проблеми морального плану, бо над ними ще не задумувався:
А те, що було тобою,
за чорним яром спливло.
Перестрибни через провалля,
допоки ще не старий...
("Бідне серце!") [1, 129].
Держава, яка так не поважає своїх громадян, яка знищує інтелектуальну еліту, запроторює до тюрем і таборів чесних порядних інтелігентних людей, не має майбутнього, "балансує над проваллям", впевнений митець:
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй...
("Трени М.Г. Чернишевського") [7, 437].
Над поневоленою Україною виросла висока круча, що піднялася аж до неба і тільки древній сивий Дніпро, який пам'ятав ще байдаки вільних українських козаків, що спускалися по дніпровських водах до моря, ремствував і бився об берег:
Круто круча росла,
піднімалась до самого неба.
("Круто круча росла...") [2, 158].
Але треба йти вперед, навіть через провалля, якщо іншого шляху нема, вважає поет:
Коли розступаються гони –
то ти через прірву ступай.
("Сто плах перейди, серцеокий...") [17, 399].
Зустрічаючи новий рік, поет многолітує життя, а в ньому все, що присудила доля:
І печери. І провалля,
многолітую світи...
("Новорічне") [2, 47].
Небо як символ високих дум і стремлінь у поетичній творчості Василя Стуса
Культ неба домінує в віруваннях багатьох давніх цивілізацій. Давні українці, як одна з найдавніших цивілізацій світу, сповідували небесні сили. Небо посилає нам дощ, на небі знаходиться джерело енергії, що необхідне для життя на Землі, – Сонце. Місяць, нічне світило, теж знаходиться на небі. З небом пов'язують свої надії і сподівання, до нього тягнеться все живе на землі, до нього моляться.
В поезіях Василя Стуса небо виступає символом високих дум, стремлінь і надій людини:
І неба молять і дощу зовуть,
оклякли круг багаття, ніби пакілля.
("Накликання дощу") [1, 69].
І дихають небом люди,
що падає з висоти.
("Мотиви травня") [1, 200].
Люди щасливі, коли вони відчувають небесну благодать, високі думи породжують такі ж діяння. А от коли з якихось причин втрачається віра, не відчувається присутність неба, то стає нестерпно жити, втрачається життєва наснага. Тут В. Стус вживає форму небеса:
Як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
("За читанням Ясунарі Кавабати") [17, 404].
Як тихо на землі! Як тихо
і як нестерпно - без небес.
("Як тихо на землі!") [17, 396].
Небо – це символ надії, добра, правди, і хоч як є важко іноді буває в житті, треба не втрачати віри, намагатися побороти зневіру і жити, і боротися, і перемагати свою слабкість, вважає митець:
Через сто зневір.
Моя душа запрагла неба...
("Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...") [17, 398].
Навіть в тюрмі людина може мати чисті, високі мрії, тягнутися до світлого і високого. Вільна духом людина навіть з тюрмі вільна:
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.
("Не побиваюсь за минулим...") [1, 84].
До неба звертаються люди із своїми надіями, жалями, з вірою у справедливість. Але коли вже несила надіятись і вірити, молитися і чекати, то небо із "стосів вір" перетворюється в "печаль", твердить митець. Небо "порожнє", як і душа людини, яка зневірюється:
Скільки не волай, скільки не кричи,
а порожнє небо,
Хто б тебе почув ?
("Висамітнів день") [1, 112].
Небо – стоси вір.
До нього звикли ж руки, пам'ять, розум, зір.
Не небо – а печаль.
("Не бог – а борг") [2, 90].
Автор вдається й до описової назви "небесна твердь”:
Сніп світла зноситься
в порожню небесну твердь.
("Вертеп") [1, 154].
І шклиться неба висліпла полуда –
Тверда труна живих, як живчик барв.
("Наснилося з розлуки наверзлося") [17, 397].
Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля труна
обшиває душу. ("Наді мною синє віко неба...") [8, 610].
...і не потрібне буде вороття
та за тобою небо запалало,
овогнене грозою стожалів.
("Віддай мені своєї смерти частку...") [8, 597].
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки звеш стражданням.
("То все не так") [1, 181].
Оскільки небо в творчості митця є символом всього високого, світлого, справедливого, то все, що пов'язане з небом, несе благодать. Тому зоря в поезіях Василя Стуса – символ майбутнього. Вона провіщає майбутнє, наближує і освічує шлях до нього.
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно.
ота зоря – то тільки скалок болю.
Ота зоря – вістунка твого шляху...
Зоря у поета золота, мати, немов зоря:
Лиш мати – вміє жити,
аби світитись, немов зоря.
("Мені зоря сіяла нині вранці...") [17, 397].
Нова зоря - нова надія на щастя, на любов, на добро. І з’являється надія, що з народженням нової щасливої зорі догорить недоля.
|