Проблема ґрунтовного, всебічного вивчення лексики в межах конкретних лексичних груп у сучасній вітчизняній лінгвістиці дедалі виразніше висувається до ряду найбільш актуальних. Науковий інтерес до народної географічної термінології як специфічної групи лексики зумовлений насамперед її здатністю «консервувати» в собі цілісну лінгвістично-географічну історію відповідного терену. Населення кожного регіону проходило стадію свого формування й становлення в конкретних природно-географічних умовах, що обов'язково знаходило своє відбиття в його словникові. Тобто ця група лексем відображає вікові спостереження народу над природою, яка його оточує.
Конкретний науковий інтерес народна географічна термінологія становить ще й через те, що на сучасному етапі досліджуваний регіон залишається однією з найархаїчніших у лінгвістичному плані частин Слов'янщини. Тому всебічне вивчення географічної лексики, яка зберігає сліди глибокої мовної архаїки, актуальне й з точки зору проблеми слов'янського етногенезу. З іншого боку, географічні апелятиви зберегли також чимало архаїчних структурних моделей, фонетичних і семантичних особливостей, аналіз яких може бути корисним для розв'язання численних питань української і слов'янської етимології, історичної лексикології та діалектології.
Проблема вивчення народних географічних термінів не є новою. До неї зверталися вчені різних слов'янських регіонів. З-поміж праць українських дослідників варто відзначити регіональні словники: Я. Рудницького «Географічні назви Бойківщини» та С. Грабця «Географічні назви Гуцульщини», «Словник народних географічних термінів Чернігівсько-Сумського Полісся» Є. О. Черепанової та «Словник народних географічних термінів Кіровоградщини» Т. В. Громко, В. В. Лучика, Т. І. Поляруш, «Словник мікротопонімів і мікрогідронімів» Г. Л. Аркушина.
Західнополіський говір – один із старожитніх говорів північного наріччя. Він постав унаслідок найдавнішої колонізації цієї території різними етнічними елементами. Поліська частина історичної Волині етнічно споконвіку відрізнялася від південної, яку охоплює сучасний волинський говір, що зумовлювалося різними природними умовами. На території, яку охоплює західнополіський, жило східнослов’янське плем’я бужан, яке пізніше стало називатися волинянами. Бужани первісно входили до племінного об’єднання дулібів.
Західнополіський діалект характеризується рядом специфічних ознак у фонетиці, граматиці й лексиці. У нашому дослідженні ми розглянемо найхарактерніші риси говору на матеріалі мікротопонімії Любомльського району Волинської області. Згаданий регіон цікавий тим, що знаходиться на межі західнополіського і волинського діалектів.
ФОНЕТИЧНІ РИСИ ГОВОРУ
Особливістю цієї групи є той факт, що більшість з них фіксується лише в усному мовленні, а в укладених словниках, картах маємо «олітературнений» варіант. Тому й подаємо додатково транскрипцію кожного слова, щоб якомога точніше передати природне його звучання.
Фонеми [е], [и]
У ненаголошеній (а інколи і в наголошеній) позиції [е] та [и] наближуються у вимові до [еи], [ие] та [и], [е] відповідно: п. Березине [беирезинé] (Бірк.), сін. Березович [бирéзович], г. Лиса гора [лéса горá], ч.с. Липова [лúепова] (Гущ.), ур. Березивка [биризúвка], ур. Велике поле [вилéк’е пóле], ліс Зелена [зилéна], ліс Катерина [катирéна], сін. Писане [пúесане], п. Цегельня [цеигéл′н′а] (Забол.), пас. Береза [беирéза], ч.с. Березина [беирéзина], сін. Замлиння [замлéн′:е], гр. Лисиця [лúсиец′а], ч.с. Лухенє [лух’éн′е], ч.с. Ставки [ставк’é], сін. Цегельня [цеигéл′н′а], ліс Церковне [цеиркóвне], бол. Червоне [чиервóне], дж. Зіздува криниця [з’íздува кринéц′а] (Забуж.), ч.с. Витока [виетóка], ур. Вільшинка [вул′шéнка], ч.с. Калина [калéина] (Зап.), ч.с. Березняк [беиреизн′áк] (Ол.).
В наголошеній позиції звук е може звужувати свою артикуляцію до ê [Жилко, 177]. Це саме стосується и під наголосом, який здебільшого після задньоязикових може наближатися до еи, ê: п. Микитишине [мик’етúшине] (Забол.), бол. Впаленцьове [ўпал′éнц′ове], п. Германова нивка [г′éрманува нéвка], бол. Глиняники [гл′éн′аник’і], ч.с. Лухинє [лух’éн′е] (Забуж.), ур. Вилеке поле [вилéк′є пóле] (Забол.), ч.с. Колєя [кол′éйа] (Зап.).
Фонема [о]
Давній ненаголошений [о] зближується з [у]. Так зване "укання” – характерна риса не тільки західнополіських, а взагалі більшості південно-західноукраїнських говірок: ч.с. Загорода [зáгуруда], дж. Заполосне [запулóсне], п. Петьова нивка [пéт′оува нéўка], сін. Оболоня [убулóн′а] (Гущ.), п. Гєрманова нивка [г′éрманува нéвка], х. Заполоне [запулунé] (Забуж.).
Фонема [а]
У більшій частині говору наголош. звук а після м’яких і шиплячих приголосних переходить в е: гр. Полянські гори [пол′éн′с′к’і гóри] (Забол.), бол. Зачіп’я [зач’íпйе], ліс Пожарниця [пож’éрниц′а], п. Пролісся [прол′íс′:е], ліс Забагоння [забагóн′:е] (Зап.), ур. Псярне [пс’éрне], сін. Тиниляд [тинил′éд], п. Тинляди [тинл′едú], ліс Смердяча гребля [смиерд′éча грéбл′а], сін. Вороння [ворóн′е] (Забуж.).
Фонема [і]
Давній [Ђ] як у наголошеній, так і в ненаголош. позиції заступається тепер монофтонгом [і], хоч у ненаголош. позиції може бути й [и]: п. Піскурівське [пискур′íвс′ке] (Гущ.), ліс Пасіки [пасик’é] (Зап.).
Відповідно до етимологічного [о] в новозакритих складах під наголосом виступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи]: ур. Міст [мист] (Зап.).
Також зафіксоване нами явище, коли замість літературного [и] у говірках маємо [і]: сін. Бабині [баб’íн’і], ч.с. Галиция [гал’íцийа], п. Наклинове [накл′інóве] (Гуща), ур. Царицине [цар′íциене] (Забуж.).
Фонема [ф]
З усіх українських букв тільки буква ф позначає звук, чужий для більшості українських говірок. У передмові до Грінченкового «Словаря української мови» зазначено: «Въ виду того, что звукъ ф у большинства украинскаго народа выговаривается как хв (передъ гласной, кромѣ у) или х (передъ согласной и передъ у), мы, составляя словарь на букву ф, помѣстили въ него лишь тѣ слова, для которыхъ въ нашихъ матеріалахъ не нашлось дубликата съ хв или х...» [Грінченко, 31].
Списку слів на букву ф у тому ж таки словнику передує заввага: «Слова, начинающіяся съ буквы ф и не находящіяся ниже, см. на букву х, при чемъ ф=хв, а иногда х» [Грінченко, 31]. Інакше кажучи, Б. Грінченко свідчить, що буква ф позначає не осібний звук, а звукосполуку хв, а іноді звук х.
В західноукраїнських говірках й понині уживають [x(w)] замість [f]: бол. Торфовисько [торхóвис′ко] (Бірк.), ліс Ферма [хéрма] (Забол.), садж. Торфовисько [торхóвис′ко] (Ол.).
Звукосполуки [гі], [кі], [xi]
Поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi], поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в північній частині говірок: сін. Волоки [вóлок’і], бол. Глиняники [гл′éн′аник’і] (Забуж.), п. Рудаки [рудак’і], п. Верески [вéреск’і], п. Могилки [мóгилк’і] (Вижг.), п. Ужинки [ужúнк’і] (Гол.), п. Примірки [прим’ірк’і] (Гущ.), п. Придатки [придáтк’і], п. Біля Кульчихи [б’іл′а кул′чúех’і] (Рад.).
Поширеність епентетичних звуків звуків [в], [г], [о], [и]
Характерною рисою західнополіських говірок є наявність приставних звуків: бол. Возирське [возирс′кé], сін. Обирезовець [обирéзовец′], дор. Впалєнська [впал′éнс′ка] (Гущ.), пас. Гостров [гóстроў] (Забол.), бол. Впалєнцьове [ўпал′éнц′ове] (Забуж.), сін. Любомильська клєтка [л′убóмил′с′ка кл′éтка] (Бірк.), п. Циліндир [цил′індир] (Лад.).
Фонема [р]
Особливістю західнополіського говору є нашарування на північну діалектну основу південно-західних діалектних рис. Крім того, досліджувана територія знаходиться в перехідній зоні говірок. Цим фактом ми пояснюємо наявність твердого звука [р], що є характерним для південно-західних говорів: п. Рабуха [рабýха] (Забуж.), ліс Рябий стовп [рабúей стоўп] (Зап.).
Втрата дзвінкості приголосних
Дзвінкі приголосні в середині слів перед глухими і в кінці слова втрачають повністю або частково свою дзвінкість: п. Груд [грýт], сін. Три дубки [трие дупкúе] (Бірк.), п. Сад [сáт], п. Узки [ýски] (Вижг.), п. Луг [лýх], п. Хімсклад [хімсклáт] (Гол.), п. Навіз [навíс], п. Грузка [грýска] (Гущ.), пас. Кізій ріг [кíзій рíх] (Забол.), пас. Дуб [дýп], сін. Склад [склáт] (Зап.), п. Давид [давúт], п. Мифодь [мифóть] (Лад.).
Звукова будова слів: дор. Перекірська [пирик’íрс′ка], луг Занцювий луг [зáнц′увий луг], п. Підлісянське [п’ідл′іс′áн′с′ке], бол. Чаплиське [чаплúс′ке] (Гущ.), бол. Перехресне [п’ірихрéсне] (Забуж.), ліс Соїчи [сóйічи] (Забол.), ур. Вульшенка [вул′шéнка] (Зап.).
ГРАМАТИЧНІ РИСИ ГОВОРУ
У досліджуваній говірці морфологія менш багата на особливі прикмети, ніж фонетика. Більшість флексійних форм зближені або навіть тотожні із загальноукраїнськими. Однак деякі з морфологічних рис ще вживаються у мовленні корінних жителів. Декотрі з цих них виступають дуже рідко, а на їх місце входять відповідні елементи з української літературної мови. Це явище стосується не тільки морфологічної системи, а говірок взагалі.
Ця схильність до переходу з «мови простої» на мову більш «культурну», довела до того, що інформатори уникають синтаксичних конструкцій, які б вимагали вживання слів у певних формах непрямих відмінків, які є дуже характерні (тобто дуже відрізняються від літературної мови). Тому інколи важко навести достатню кількість прикладів на підтвердження не випадкової появи деяких закінчень чи інших морфемних одиниць.
На досліджуваній території найхарактернішою особливістю є вживання присвійного суфікса -ів-(-ов-), який звучить як -ув-: дор. Любувська [л′убувс′кá], луг Шмедкува долина [шмéдкува доулéна] (Гущ.), луг Сасув луг [сáсув луг] (Забол.), дж. Зіздува криниця [з’íздува кринéц′а] (Забуж.).
Видозміни зазнають суфікси іменників: -івк(а), -ів-. Мікротопоніми з формантом -івк(а) творилися від власних імен, прізвищ та прізвиськ власників полів, лісів, садів і т.п. чи від іменувань перших поселенців засновників вулиць, хуторів, сіл. На досліджуваній території вищезгадані суфікси (а саме звук [і]) вимовляються як -иівк(а) або -ивк(а): ч.с. Ярошивщина [йарошúвшчина] (Бірк.), ур. Березівка [биризúвка], ліс Дмитривка [дмитрúўка] (Забол.), ур. Гарцунивка [гарцунúвка] (Ол.).
ЛЕКСИЧНІ РИСИ ГОВОРУ
Всі перераховані особливості говору були б неповноцінними без специфічної лексики досліджуваного регіону. Порівняно з фонетичними і граматичними рисами, які досить легко змінюються під впливом різних факторів, наближаючись до літературного варіанту, лексичні, можна сказати, навіки закарбовані не лише в пам’яті носіїв діалекту, а й у різного роду дослідженнях: словниках говорів, кадастрових планах територій. Для пояснення значення слів у своєму дослідженні ми використали «Словник західнополіських говірок» Григорія Аркушина. Крім того, тлумачення окремих лексем ставало зрозумілим після використання «Великого тлумачного словника української мови», ресурсів електронних енциклопедій. Досить часто буває так, що таємницю походження назв вдається розкрити лише порівнявши варіанти слова у різних регіонах, лексичних системах. Наприклад, мікротопоніми Голендри, Голідерський цвинтар. На карті України є селище Голендри. Хто такі голендри – дізнаємося з матеріалів дослідження російських вчених: «Историки утверждают, что голендры – голландцы, потомки колонистов, осваивавших в Средние века Восточную Европу. Правда, тогда в Европе всех колонистов называли голландцами, так что вполне может быть, что они и не голландцы. Доподлинно известно лишь то, что holendry славились на всю Европу своим умением корчевать лес. …голендры жили вдоль Буга, разделявшего советские и немецкие войска.(…) В их жилах течет немецкая, голландская, украинская, польская и русская кровь. Их называют голендрами» [Богатых-Корк].
Нижче наводимо тлумачення діалектизмів.
Луг Сасув луг [сáсув луг] (Забол.). Саси – войовниче плем’я. [Аркушин 2, 135].
Ст. Вежар [вéжар] (Бірк.) – невелика западина від талої води з крутими берегами [Аркушин 1, 47].
Пас. Вєретия [в′еретúйа] (Гущ.) – поле серед заболоченої місцевості [Аркушин 1, 49].
П. Клєнчик [кл′éнчик] (Гущ.) – вставка у вигляді клинка під рукавом сорочки з домотканого полотна [Аркушин 1, 225].
Пас. Вегон [вéигон] (Забол.) – простора вільна ділянка біля села, куди виганяють пастися худобу [ВТСУМ, 373].
Ліс Крежик [крéжик] (Забол.) – крежик – яр, урвище [СДУМС].
П. Мухавець [мýхавец′] (Забол.) – заболочене торфяне місце [Аркушин 1, 326].
Ліс Рудня [рýдн′а] (Забол.) – місце, де наші предки виплавляли залізну руду [ВТСУМ].
Ур. Сохач [сохáч] (Забол.) – пристосування зі стовбура молодої сосенки, на сучку якої вішали горшки для просушування [Аркушин 1, 233].
Ч.с. Цвані [цван′í] (Забол.) – цвани – розумний [Аркушин 2, 237].
Ч.с. Вокнина [вóкнина] (Забуж.) – найглибші місця на болоті, де не росте рослинність [Аркушин 1, 70].
Сін. Клебань [кл′éбан′] (Забуж.) – тепла зимова шапка; вушанка [ВТСУМ].
П. Пастовень [пáстовен′] (Забуж.) – пасовище [Аркушин 2, 22].
Ур. Псярне [пс’éрне] (Забуж.) – псярник – панський слуга, який доглядав мисливських собак [Аркушин 2, 97].
П. Рабуха [рабýха] (Забуж.) – горобець [Аркушин 1, 44].
Ур. Шопки [шопкúе] (Забуж.) – вертеп [Аркушин 2, 273], покрівля, накриття на опорах для захисту чого-небудь від сонця, дощу і т. ін. [ВТСУМ].
Пас. Шура [шýра] (Ол.) – накриття для різного реманенту. [Аркушин 2, 278].
Сін. Юхимова дзялка [йухúмова дз′áлка] (Ол.) – сінокіс, виділений колгоспникам для косіння [Аркушин 1, 130].
Сін. Волоки [вóлок’і] (Забуж.) – борони. [Аркушин 1, 70].
Також присутні мікротопоніми з етимологічно неясними формами, які не мають аналогів у доступних нам джерелах. Тому для ознайомлення наводимо народноетимологічні версії.
Ч.с. Доброхинь [доброхúн′] (Гущ.). Названа так, бо там росте багато лікарських рослин. Друга частина слова -хинь (хина) – сильна отрута, яку затикали в м’ясо-приманку для лисів [Аркушин 2, 177]. Крім того, на Волині є ще мікротопоніми з тією ж частинкою -хина: Любохини, тому тлумачення цього слова потребує подальшого вивчення.
Х. Миловань [мúлован′] (Гущ.) – там було дуже гарне, мальовниче місце.
Ур. Блєзьводи [бл′éз′води] (Забол.) – місцевість, оточена ровами з водою.
Пас. Вілінь [в’іл’íн′] (Забол.). Можливо, слово має спільне походження з лексемою «вільний, просторий (просторінь)».
Сін. Мокрениць [мóкрениц′] (Забол.) – де було дуже багато води. Народне пояснення заслуговує на увагу, так як на Волині також є с. Мокрець, назву якого пояснюємо так: «Народна назва рослин – зірочника середнього, підмаренника несправжнього тощо, що ростуть у вологих місцях» [ВТСУМ].
П. Мутвиця [мýтвиц′а] (Забол.). Значення мікрооб’єкта пояснюємо, відштовхуючись від слова «мутниця – мутник». За словником Г. Л. Аркушина – це жартівник [Аркушин 1, 325]. Хоча слово «мутити» відоме й іншим значенням – каламутити, водити за ніс, бути невпевненим: «…навіщо взагалі щось мутити?» Під час збору матеріалу в одному із сіл розповідали про поле (п. Мутило), де досить часто до подорожніх «чіплявся блуд», «…щось мутило розум…».
Таким чином, на основі дослідженого матеріалу можна стверджувати, що мікротопоніми досліджуваного регіону зберегли більшість рис, притаманних західнополіським говіркам. Одні з цих рис ще живучі, інші виступають дуже рідко або проявляються паралельно з відповідними елементами української.
Причиною такого стану є, безсумнівно, загальна тенденція до заміни говірки на літературну мову.
Саме тому мікротопоніми є тим елементом, тією скарбницею, яка і дотепер зберігає в собі ті мовні явища, слова, які не представлені у літературній мові, але які так багато значать для розкриття таємниць, зашифрованих у кожному з них.
|