Шевчук Соломія. ЇЇ доля прозирає крізь вірші, поезія є її долею, тут уже важко щось одне виокремити. Вкрай малослівна щодо себе самої, Ліна Костенко залишає нам право побачити у віршах відблиск свого життя, високих почуттів, тяжкої письменницької праці. ЇЇ біографія наче вписана у творчість, інкрустована у поезію. Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року у містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів від Києва униз по Дніпру. (слайд 3) Про містечко, оповите славною історією розповідав батько, який був дуже цікавою особистістю; працюючи учителем у школі викладав мало не всі предмети, знав 12 мов. Храновський Назарій. Друга половина тридцятих. Жорстока доба сталінізму. Репресії. Велике полювання на «ворогів народу». «Ворогом народу» став батько Ліни, засуджений на 10 років – за те, що був занадто інтелігентним, освіченим. (слайд 4) Дитяча пям’ять увібрала в себе багато трагічного. Ці жорстокі картини, що зафіксували враження стану душі, які через роки перетворилися в усвідомлене бачення війни.
Левчук Ольга. Вірш «Мій перший вірш, написаний в окопі» (слайд 5)
Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите не війні. Лилась пожежі вулканічна лава, стояли в сивих кратерах сади. І захлиналась наша переправа шаленим шквалом полум'я й води. Був білий світ не білий вже, а чорний. Вогненна ніч присвічувала дню. І той окопчик – як підводний човен у морі диму, жаху і вогню. Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! А я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря. Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, в казки літать на крилах палітур. А я писала вірші про фугаси, а я вже смерть побачила впритул. Шевчук Соломія. Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. (слайд 6) В 1952-1956 роках – Москва, Літературний інститут ім.М.Горького. (слайд 7) Закінчила його з відзнакою. Після повернення з Москви додому Ліна Костенко могла пересвідчитися , що і в Україні все сміливіше розправляє плечі молоде покоління –«шістдесятники» (так пізніше назвуть генерацію української інтелігенції, чия громадська і творча енергія була пробуджена політичними й духовними одкровеннями, атмосферою 1960-х років). Услід за Дмитром Павличком у поезію йшли , сповнюючи її самобутніми молодими голосами , Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч… (слайд 8) Храновський Назарій. Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва». Але «шістдесятники» – не тільки поети. Дух «шістдесятництва» творився кіномитцями (Сергієм Параджановим, Юрієм Ільєнком), художниками (Аллою Горською, Вікторією Задорожною), критиками (Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком)… Серед світоглядних орієнтацій цієї частини молодої української інтелігенції важливе місце посідали демократичні, гуманістичні цінності «соціалізму з людським обличчям», національна проблематика,пов’язана з тривогою за долю української мови, самобутність культури, потреба засвоєння багатства європейського і, загалом, світового мистецтва, літератури… Шевчук Соломія. Мужність поетеси вражає. Адже вона в 60-ті роки єдина з членів спілки письменників уголос протестує проти вводу радянських військ у Чехословаччину, не зважаючи на загрозу арешту , це вона у Львові кидає квіти підсудним (адже тоді прокотилась хвиля репресій проти української інтелігенції), їй крутять руки , вона б’є кулаком по «воронках». Мабуть тоді з’явилися такі рядки поезій, що відображають її життєве кредо – «Я трохи звір . Я не терплю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу.» «Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені.» Храновський Назарій. Проте, якою ціною давалася Ліні Костенко її свобода , незалежність, найкраще знають найближчі люди. Шевчук Соломія. Із спогадів дочки: (слайд 9) «Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби не існувало і ім’я було заборонене, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось. А люди про неї знали. Переповідали одне одному й правду, й вигадки, але знали , що вона є. Саме тоді, коли багато колег робило вигляд, що якраз її і немає. У найстрашніший період, коли навколо неї тісніше замикалося коло переслідувань, цькувань, заборон, вона писала. Поезія була протистоянням. Була вірою в кінцевість абсурду. І з самого початку … була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. Всі ці роки мама здавалась мені хранителькою згасаючого вогню , самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України…» Це не тільки про Марусю Чурай. Це про себе .» «Сімдесяті. У цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший братик Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами, як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт роду-віра в перемогу життя і його неперервність. Вона завжди мені каже: найголовніше – це діти і робота. У мами свій метод виховання – свобода особистості. Вона дуже раділа, коли мій брат ще зовсім дитям писав чарівні вірші, а потім зайнявся театральними дійствами. Вирішила: буде режисером. Але коли він підріс і сказав, що буде математиком, вона тільки віддала належне його рішучості і самостійності. Дітьми ми були дуже вередливими. Рід у нас крутий; але завжди знали одне правило: хоч яку шкоду зробиш – все нічого. Одне не можна – брехати – ні іншим, ні собі. Основа маминих стосунків з нами і зі світом: довіра і надійність. І ще одне: серед тих, хто захоплюється маминою мужністю, дуже мало хто по-справжньому вміє розуміти в ній ніжну і прекрасну жінку з могутньою, ще із глибини європейського середньовіччя, енергією любові, віри і витонченості, аристократизму почуття.» Храновський Назарій. Ліна Костенко – жінка, з правічним почуттям материнства, справедлива, котра вміє поважати чужі погляди і свободу вибору, цінує особистість, має витончений мистецький смак, аристократичні почуття. Духовна велич людини пізнається у ставленні до природи. Зі слів дочки, Оксани Пахльовської, ліси – це єдине місце, де поетеса може відпочити, полікувати душу. Вона знає, де який гриб росте, якого кольору у нього шапочка, і яким листочком де вкрився їжак, загортаючись спати на зиму.
Гапяк Ольга. Вірш «МЕНЕ ІЗ МАЛКУ ЛЮБЛЯТЬ ВСІ ДЕРЕВА…» (слайд 10)
Мене ізмалку люблять всі дерева, і розуміє бузиновий Пан, чому верба, від крапель кришталева, мені сказала: "Здрастуй!" - крізь туман. Чому ліси чекають мене знову, на щит піднявши сонце і зорю. Я їх люблю, я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю. Храновський Назарій. Душу людині лікує також музика, яка супроводжує вірші поетеси. (слайд 11) У творчій співпраці із талановитою українською співачкою-виконавцем сучасних та старовинних романсів, лікарем, професором, меценатом – Ольгою Богомолець народилося ряд пісень-романсів на слова Ліни Костенко. Звучить романс «Осінній день березами почавсь», (слайд 12) романс «Вечірнє сонце , дякую за день!» (слайд 13) Шевчук Соломія. Уже в першій своїй поетичній збірці («Промінь землі», 1957 р.) Ліна Костенко напророкувала собі нелегку долю. Схильна до афористичного формулювання поетичної думки , вона писала: Щастя треба – на всякий випадок, Сили треба – на цілий вік. «ТРЕБА» – це слово не випадково повторилося в неї кілька разів. За ним – відчуття свого обов’язку й призначення. Тоді, на початку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася, неясно відчувалася. Але доля швидко підтвердила: так, Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960-1980-х років «цитаделлю духу». Безкомпромісність – ось пароль її поезії. У «часи глухонімії», коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після кожної хрущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. А в її поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність – ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко. До її творчої особистості добре пасують слова про «чи не єдиного мужчину на всю соборну Україну», сказані колись Іваном Франком про молоду Лесю Українку. Час, який дістався Ліні Костенко для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги. Своєю поезією в часи безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури. Храновський Назарій. Ліна Костенко – це поетеса, для якої Правда є найголовнішим критерієм. Правда виношена, вистраждана, тому і відповідальність за свою поезію, за своє образне слово надзвичайно висока. Ліна Василівна – Людина дуже зосереджена в собі, вона обережно ставиться до людей, бо, не дозволяючи собі марнувати час, боїться, що якась банальність зіпсує їй настрій, налаштованість на роботу і особливе відчуття життя. Але вона завжди відкрита з друзями, надзвичайно чутливо реагує на тепло та щирість. А чорнобильська тема, якою так перейнялася Ліна Костенко!.. Вона впродовж багатьох років їздила в Чорнобильську зону, ходила з рюкзаком по старих хатах, покинутих садибах, прагнучи будь-що зберегти невловимий дух, той настрій, який все ж був закодований у іконах, оберегах, рушниках, предметах вжитку тощо. І вона це робила так завзято, і з такою відповідальністю, здавалося, що це на той час було сенсом її життя. Вона така у всьому, ніхто її не зіб’є з її шляху. Це дуже сильний характер.
Гіль Вікторія. Вірш «Загидили ліси і землю занедбали» (слайд 14)
Атомний Вій опустив бетонні повіки. Коло окреслив навколо себе страшне Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! Хто сіяв цю біду, і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер? Яка орда нам гідність притоптала? Якщо наука потребує жертв - чому ж не вас вона перековтала?!
Загидили ліси і землю занедбали. Поставили АЕС в верхів"ї трьох річок! То хто ж ви є, злочинці, канібали?! Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В який лісах іще ви забарложені? Що яничари ще занапастять? І мертві і живі і ненароджені Нікого з вас довіку не простять! Шевчук Соломія. Ліна Костенко готувала велику документальну повість про Чорнобиль, а також нову книгу віршів. Навесні 2000-го року поетеса стала першим лауреатом Міжнародної літературної премії імені О. Теліги – «за справжнє лицарство, подвижницьку діяльність в ім’я України, високохудожні твори в галузі літератури, що є визначним внеском в духовне життя українського народу, збагачує його історичну пам’ять, стверджує високі гуманістичні ідеали». Храновський Назарій. Можна виділити чотири тематичні епіцентри творчості Ліни Костенко, Що позначаються ключовими словами: Пам’ять, Творчість, Любов, Природа. Поезія Ліни Костенко наскрізь філософська. Авторка роздумує над одвічними питаннями життя, над коханням і ненавистю, добром і злом – одвічними філософськими істинами. ЇЇ вірші – сильні та сміливі, водночас ніжні й палкі. У них сила духу поетеси, вогонь її серця, усе те, що вона так хоче сказати людям, бо любить усе довкола, і від цієї любові мучиться, страждає і каже правду своїми творами.
Шевчук Соломія. Вірш «Моя любове! Я перед тобою» (слайд 15)
Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,— тільки до воріт. А там, а там... Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни... Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.
Гіль Вікторія. Вірш «Я дуже тяжко Вами відболіла» (слайд 16)
Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли вітражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою. Цей світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя.
Чміль Карина. Романс «Очима ти сказав мені: люблю» (слайд 17)
Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним. Шевчук Соломія. Відомий кінокритик Сергій Тримач згадує чоловіка Ліни Костенко – Василя Васильовича Цвіркунова. Василь Васильович Цвіркунов – багатолітній директор кіностудії ім. О. Довженка, кінознавець, теж людина безкомпромісна, чесна, порядна, просто взірець. Багато в чому саме завдяки його перебуванню на посаді директора студії Довженка в Україні в 1960-ті роки досягло великих висот. І в подальші десятиліття, (коли його зняли з посади на початку 1970-х), він себе так само поводив дуже достойно. І от, коли Василь Васильович пішов із життя, це , звичайно, було великою трагедією для Ліни Костенко. Але цей біль втрати вона теж несе надзвичайно достойно. Я пам’ятаю, як вона виступила на вечорі пам’яті Василя Васильовича в Будинку кіно. Це була розповідь про свого чоловіка, про свою долю, про оце лицарство – вона його абсолютно точно визначала як чоловіка-лицаря. І невипадково, що саме цей чоловік був поруч цієї жінки. Це, я думаю, в історії одна з найвизначніших подружніх пар. Надзвичайно красива пара і моральна – просто якийсь витвір мистецтва». Храновський Назарій. Ліна Василівна і як поет, і як жінка – просто бездоганна. Ну , а те , що вона дистанціюється від процесів, які нині відбуваються в Україні… Мабуть, вона робить правильно. Тому що надто багато бруду, надто багато люди (в тому числі люди мистецтва) метушаться. А вона – Поет. І ніякі ідеологічні віяння та виливи не руйнують її внутрішній стрижень. Тобто це, чого, власне, не вистачає як всій Україні, як державі, так і багатьом українцям.
Мельничук Юлія. «Життя іде і все без коректур». (слайд 18)
Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Ліна Костенко – це Ліна Костенко. Це дійсно чистий Поет. Чистота її поезій і чистота її духу вражає. Це поет на всі часи.